freckle06 (freckle06) wrote,
freckle06
freckle06

Вихідні дні на базі ХСК «Атлантида» або бойове хрещення.

Минулі вихідні, завдячуючі одній людині, я провела на базі Хмельницького спелеологічного клубу «Атлантида» в селі Завалля.


З Києва ми виїжджали в п'ятницю 13-го, того дня в неті радили нікуди не їхати, не думати про погане і ще всяку фігню. Я зовсім не забобонна людина, я обожнюю цифру 13, при нагоді беру білети з цією цифрою чи номери в готелі, а тому і минула п'ятниця 13-го виявилася хорошою, бо вихідні пройшли на відмінно.
По-перше — це нові враження, емоції та місця, а по-друге — це для мене було свого роду бойове хрещення. До того я ще ніколи не бувала в печерах такого маштабу, так були якісь невеличкі, в які ти чистий та красивий заходив, дивився та виходив,  ще ніколи не спала в спальнику. Я чимало подорожую, але кожного разу ночую в комфортних умовах, цього разу мене чекала ночівля хоч і не на вулиці та палатці, але все одно в незвичних для мене умовах. Тож напередодні виїзду, я метушилася в пошуках спальника. Кинувши клич в ФБ, я була приємно здивована, бо як мінімум три спальника могла взяти з собою, дуже вдячна людям, що відгукнулися.
І от майже о 17.00 в п'ятницю 13-го експрес до Кам'янця відправився з Києвського вокзалу. Якщо в місті було навіть жарко та сонячно, то дорогою погода почала псуватися, а потім взагалі пішов дощ, а вже коли ми були під Кам'янцем, небо затягло суцільною пеленою хмар і бридка мряка стукала у вікно.
Нічний Кам'янець зустрів туманом, та таким густим, що проїжджаючи через старе місто, фортецю з її підсвіткою вдалося роздивитися лише тоді, коли вона промайнула з лівого боку машини. А взагалі виводище було заворожуюче та трохи містичне, коли з туману вигулькували мури, кам'яні вежі, будівлі та брущатка старого міста.
Закінчилася межа міста і скінчилася дорога. Якось так склалося, що у нас в Україні дороги або погані, або їх зовсім немає. Дорога до Завалля була жахливою, а ще й туман, через який місцями взагалі нічого не було видно. На місце ми дісталися о 2 ночі, де нас зустрів Юра, показав де можна розміститися, а ще собака спелеологів Маруся, яка була так рада знайомству, що залишила мені на джинсах відбитки своїх лап, тож часу на роздивляння не було, лише на те, щоб перевдягнутися і запакуватися у свій, чи точніше позичений, спальник)))))
Зранку я прокинулася рано, всі ще спали, а оскільки я вже ні, то пішла на вулицю, де мене радо вітала Маруся, роздивлятися що та до чого,.








Трохи пізніше я познайомилася з господарем цього обійстя Олександром Щербицьким або просто Шурою, як він сам відрекомендувався, людиною веселою та позитивною. А тим часом прокинулися всі інші — Юра, Вася та Стас. Наразі база не працює, бо ведуться ремонтні роботи — будується нова кухня, нове приміщення для спорядження, прибудова до бані, перекривається дах, а ще в планах літній душ.
Територія бази виглядає симпатично і це незважаючи на ремонт)))
































В самій хаті є два приміщення для ночівлі з отакими двохярусниними ліжками.


Ще є загальна кімната зі столом, лавками, кулером з водою.




Під потолком висять отакі симпатичні летючі мишки — жителі печер)))








В будинку багато речей з логотипом клубу — годинник, гітара, картина з вишивкою, сувенірна продукція.










Тим часом чоловіки беруться до роботи, я не хочу їм заважати та тинятися під ногами, тому питаю, в якому напрямку можна податися, та йду розвідувати територію. Спершу вирушаю до Збруча в супроводі Марусі. Рухаюся проти течії,












Деякі собаки не долюблюють воду, а от Маруся виявилася вправним плавцем. На моїх очах вона переплила Збруч, упевнено борючись з течією, а потім повернулася назад. А я от скільки вже живу, а так і не навчилася плавати)))




а потім в іншому напрямку.














Спочатку я навіть не знала де ж знаходиться печера, чомусь мені думалося, що вона має бути десь біля ріки, а вона виявилася он там))))


Потім прямую на гору, бо мені сказали, що звідти видно все Завалля, як на долоні, а ще там можна надибати на дот. Коров'ячими стежками збираюся на гору. Краєвиди звідти просто фантастичні.
















А там руїни замку в Кудринцях, він мене дуже зацікавив, шкода, що в мене не знайшлося часу його таки відвідати. Здавалося, що він дуже далеко, а приїхавши додому подивилася карти, виявляється всього 5 км в одному напряму, я б легко могла туди сходити.




На вершині галявини полуниці, на жаль ще не сезон)))






А це таке собі селфі на фоні Завалля))))


Спускаючись, ледве не проминула дот, він дуже заріс чагарниками та його добряче закидали сміттям. Про те, щоб потрапити в середину краще і не думати.




Повертаюся на базу, дізнаюся, що сьогодні таки буде група в печеру, то я теж піду з ними.
А поки що відправляюся на екскурсію до місцевого магазину. Це таке дивне відчуття, я ніби перенеслася в далеке дитинство — сільський магазин, продавщиця, що рахує на рахівниці, товарів звичайно більше, але все одно якесь ностальжі))))
І от час настав, приїхала невеличка група киян, з ними один німець. Перевдягаємося, кожному на місці дають комбінезон та налобний ліхтарик, а от взуття, перчатки та щось на голову треба мати власні. Ніколи б не подумала, але в печері зручно пересуватися в гумових чоботах. Мене екіпірують навіть двома ліхтариками. А от фотопарат залишаю на базі, з собою беру мильничку. Тому далі фотографії такі собі. Але в деяких місцях мені і мильниця страшенно заважала, а чохол був вкритий суцільно глиною. До того ж і сам фотік був весь замурзаний, а на якомусь етапі у нього перестали повністю відкриватися шторки на об'єктиві, а я того не бачила і знімала, притому дивуючись, а чого так мало видно))))




Словом, як завжди, лазити, слухати і фотографувати все одразу просто неможливо))) А щоб зробити реально гарні фотки в печері, то треба туди лізти тільки з цією метою і не поспішати)))
А тепер трохи про печеру. Атлантида є однією з найгарніших в Європі. Вона була відкрита групою київських спелеологів під керівництвом Рогожнікова у 1969 році на території закинутого гіпсового кар'єру. Печера розміщується на трьох поверхах і є кристалізованою на 80%, тому її стіни вкриті великою кількістю красивих гіпсових кристалів різної форми та розмірів. За свою таємничість та красу печера і отримала назву Атлантида. Деякий час вхід в печеру був легкодоступний і туди хлинули потоки туристів, але така кількість людей негативно впливала на печеру — вирубка кристалів, закопчення стін через використання відкритого вогню. Як результат, зараз перші зал вже не такі прекрасні як були раніше. В 2000 роках печера перейшла під опіку спелеологів, тоді ж було встановлено металеві дверцята у природному отворі печери.
А в 2013 році Атлантидою зацікавився член ПР Гураль Л.А., не диво що нічого хорошого це принесло. В печеру прорізали новий отвір, встановили звичайні вхідні двері, а якщо дивитися з печери, то вони пластикові, проклали електромережу з лампами, обладнали сходи, використавши дерев'яні матеріали. Дивлячись на цю страхоту, одразу стає зрозуміло, що це робили люди далекі від спелеології, які зацікавлені лише в наживі та руйнації, адже збереження печери у первісному стані для спелеологів це святе. Їх основний дивіз — Із печери не можна нічого виносити, окрім спогадів, фотографій та залишків своєї життєдіяльності. Не турбуйте мешканців печер – кажанів і іншу печерну фауну. Пам’ятайте, що вони у себе вдома, а ви - лише гість.






Наразі боротьба за збереження печери триває, спелеологи сподіваються відновити первинний стан пам'ятки природи.
І що саме цікаве, колишній регіонал, який намагається рейдернути печеру Атлантиду, зараз займається автомобільними щляхами у Хмельницькій області, Так як дорогі тут ну «дуже ідеальні», то не важко уявити, яка доля чекає одну з найкращих печер Європи. Прикро, що ці люди досі сидять при владі, і продовжують підгрібати все під себе((((
Ну а тепер про те, як ми до печери ходили))) Екіпіровані у комбінезони, ми вирушає селом з бази спелеоклубу в напрямку печери, потім стежкою вгору, нас супроводжує Маруся.






Оце ті жахливі двері із жлобським козирком, вони не тільки псують екосистему печери, але й естетичний вигляд.


Але нам он туди, на висоту десь 8 метрів.


Підйом то і не складний, тримайся за мотузку, ноги на металеві скоби і вперед, але не для мене.




Це було справжнім випробовуванням, сердце страшенно калатало, нога почала посмикуватися, але я все-таки справилася. Ми всередині, вимикаємо ліхтарики та у суцільній темряві слухаємо розповідь Юри про печеру та її відкриття. Рушаємо далі, на очі потрапляють сходи, пластикові двері, кабелі та лампи — ці речі виглядають тут настільки чужими та недоречними.


Ми поступово переходимо із залу в зал, ліхтарик освітлює стелю та стіни і я завмираю від захвату — навкруги все мерехтить та іскриться, таке враження що це якісь коштовності. Фото не можуть передати тієї краси, це треба побачити на власні очі, не даремно ж кажуть «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути»)))














Чомусь мені здавалося, що я все-таки не дуже добре почуваюся в темряві та замкненому просторі, але на диво плазуючи у вузьких проходах жодного дискомфорту не відчула))) Навіть тоді коли застрягла у Китовому Вусі, погубила баф та ліхтарики, а витягали мене за руки. В печері дуже знадобилися навики отримані на заняттях з тактики та на полігоні, коли доводилося лізти по пластунські по низькому та вузькому проходу)))






В печері ми провели десь 4 години, пройшли великою кількістю залів, я була настільки вражена та захоплена, що всіх і не запам'ятала.








А ще тут така традиція — кожен з відвідувачів має присягнути на камені, який за своєю формою нагадує книгу, що не принесе шкоди печері Антлантида.
А це так званий печерний плафон, якщо до нього піднести ліхтарик, весь кристал починає випромінювати світло, неначе світильник, дуже красиво.


Останнім на маршруті є зал народної творчості, стіни та підлога якого устелені витворами мистецтва з глини, які тут залишають відвідувачі. Кожен ліпить щось на згадку про себе і вирушає у зворотньому напрямку. Повертаючись, випала можливість познайомитися з місцевою мешканкою — маленькою летючою мишкою, яка, неначе чорний бутон, висіла під стелею. На нашу каомпанію вона зовсім не відреагувала, ліниво визираючи з напіввідкритих крилець. І на останок символічна посвята в спелеологи — кожному учаснику  вимазують обличчя глиною. Для мене випробування ще не закінчилися, бо на мене чекав спуск з 8-ми метрової висоти, і от я на землі))))) Маруся напевно відчувала, що ми повертаємося, бо вже радо зустрічала гурт брудних та щасливих людей. Групове фото))))




Після поверненя група киян повертається до Кам'янця, а я сиджу і медитую — обдерті лікті, сині коліна, але скільки ж кайфу та адреналіну. Ввечері дружно готуємо вечерю, хтось варить рис, хтось відкриває тушонку, шинкує капусту, чистить цибулю. За столом Шура заспівав пісню, за його словами, саме вона викликає дощ. І спаравді ще не стиг він відіграти останні акорди, а на землю вже впали перші дощові краплини, ну чим тобі не містика. Спалося тієї ночі чудово, навіть не зважаючи на відсутність подушки)))
Ранок був похмурим, холодним та вітряним. Вирішую відмовитися від походу до печери — хотіла ще познімати вхід та краєвиди на Збруч. Потім все ж таки, одягнувшись потепліше, рушаю нагору, компанію мені складає Маруся, з нею якось веселіше.






















А потім нас відряджають до магазну за ковбасою, а на прилавку лежить лише одна палка, тобто права вибору у мене не було))))
А ще того дня я дізналася секрет прання забруднених в глину комбінезонів — «пральна машинка Збруч»)))




Поки я кромсаю бутерброди, чоловіки закінчують працювати. А це прояв емоцій, все-таки чималу роботу зроблено.




Того ж дня Шура повертався до Хмельницька, тому підкинув нас до Кам'янця, але оскільки до потягу ще була купа часу, то ми прокаталися з ним в Китайгород, помилувалися красивими краєвидами і відчули на собі повну відсутність доріг.
Вокзал, прощаюся зі спелеологами, велика їм подяка за гарний прийом та прихисток на ці два дні.
До київського експресу ще залишалося 4 години, тож трохи прогулялися містом. Давно я тут не була, а місто змінилося. Познімала трохи графіти, не дочекаался підсвітки фортеці, але поексперементувала з Індустаром.






















Найбільшим кошмаром для мене став нічний експрес, не знаю чому, але було страшенно незручно, я не могла заснути, а коли і вдавалося трохи покимарити, то прокидалася від страшенного болю у шиї. Словом, до Києва я приїхала цілковитим зомбі, який цілий день приходив до тями, спав та ніяк не міг збагути де він.
Але це таке, головне, що мандрівка вдалася на всі 100% чи точніше навіть 200%.
Словом, дуже раджу побувати в Атлантиді та на власні очі побачити її красу, бо жодні розповіді та фото не зможуть передати тих вражень та видовищ. Вся інформація на сайті спелеоклубу.
Tags: Хмельницька область, путешествия
Subscribe

  • Захід сонця і краплини води

    Літо - це прекрасна пора, багато яскравих барв, сонця і бажання фотографувати) Знайшла старі фотографії, де я експериментувала з краплинами води та…

  • Леся Українка: 150 імен

    25 лютого в Українському домі відкрилася виставка «Леся Українка: 150 імен» присвячена звісно ж 150-тій річниці з дня народження Лесі. Виставка…

  • Київські мурали

    Я вже неодноразово писала, що обожнюю вуличні малюнки. А тому коли є час із задоволення люблю порозглядати мурали на вулицях столиці) В допис…

  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment