Вийшло несподівано, хоча я знала, що фотографію розмістять на новій книзі Владислава Івченка. Логічно, що це не Іван Карпович, бо там зовсім інший дизайн, тоді виходить, що це мала бути «Два пасинки митрополита». Але останні тижні трохи вибили мене з колії, тому гортаючи на передодні книгу, я нічого не помітила. А вже наступного дня, коли зайшла за нею до «Книгарні Є», подруга звернула на фото мою увагу.
От саме із-за таких моментів, коли твої фотографії стають в нагоді, ти тягнеш з собою сумку з фотоапаратом на чергову подію. Хоча іноді хочеться на все забити і прийти просто послухати, ні на що не відволікаючись. Але навіть якщо ти приходиш і без камери, то все одно підсвідомо відшукуєш гарні ракурси, цікаві обличчя. В мозку проносяться думки про те, що от тут би вийшов гарний кадр, і отут. А потім ловиш себе на думці, що по-іншому ти вже просто не можеш, бо фотографія — це вже частина тебе.
