Саме завдяки їй, я є тою, якою є, адже саме бабуся навчила мене читати, писати та рахувати, саме вона, а не моя перша вчителька))))
Вже рік пройшов, як швидко летить час…
Коли вона помирала, то просила не приносити похоронні вінки, але все одно її могила нагадувала величезну яскраву клумбу серед похмурого та брудного кладовища. На чорних стрічках переважав напис – Першій вчительці від учнів… Тай самих учнів прийшло багато – від серйозних дідусів пенсіонерів до хлопців, трохи старших за мене.
А вона лежала, змарніла, змучена хворобою, байдужа до всього…
Спи спокійно наша рідненька, ми тебе пам’ятаємо.
А це все фотографії її учнів. І звичайно ж не всі. Бо колись була така гарна традиція робити загальну фотографію у шкільному дворі, а потім за зміну прийшли планшети.
